Да! всё пустое, всё обман, кроме этого бесконечного неба. Ничего, ничего нет, кроме его. Но и того даже нет, ничего нет, кроме тишины, успокоения. И слава Богу! (Л. Толстой «Война и мир») Усе, що мені потрібно, усе в ньому. Тому часто звертаю до нього погляд. Настільки часто, що здається, ніби ввібрала його очима, злилась із ним душею. І думається, що там – мій дім, що я – звідти. Мама так і каже, що я «не від світу цього». Та й не тільки вона… Чиї, чиї це слова були, самими очима сказані – так, щоб я повірила… Повірила. Давно. Дарма. Значить, так і є, я – з неба, і є там у мене Отець. Я Його шкодливе, неслухняне дитя. У мене біле платтячко, у мене дві золотаві косички, у мене крила за спиною. Я − мала бешкетниця. Розсміяна, пустотлива, завжди пхаю свого кирпатенького носика куди не треба. Й от одного разу знайшла я глибокий колодязь, до якого Отець велів не підходити. Ну але я, звісно, не послухалась, перехилилась та й – шугонула вниз. Доки летіла сторчголо...
