Коротко й тихо про те, що означає скучати


Усім приємно знати, що за ними скучають. І десь у глибині душі кожен чекає, що йому скажуть про це, особливо ті, за ким скучає сам. Що містить у собі поняття «скучати»? І що, власне, при цьому відбувається?
Академічний тлумачний словник української мови говорить, що людина, яка скучає, має «почувати тугу через відсутність кого-, чого-небудь, сумувати без когось, чогось».
Хочеться додати напружене постійне чекання. Бо є людина за якою скучаєш завжди, навіть коли вона поруч. Скучаєш за поглядом, усмішкою, звуком голосу. І чекаєш їх, а піймавши, намагаєшся не відпускати, затримати цей момент, наповнити ним душу. До наступного разу.
І при цьому не обов’язково страждати, адже де очікування, там і надія, а вона, як відомо, дає втіху. Мовчазне, потаємне, таке «скучання» не примха, а ознака глибокої сердечної прихильності до когось. Воно не потребує яскравої демонстрації. Йому віриш. Його просто відчуваєш.


Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Останній засіб

Зображення
    Сісти в автобус, потім їхати поїздом, потім – квиток на літак. Ні! Бігти, просто зараз бігти щодуху. Тікати, треба тікати. Це єдиний вихід. Як же важко ось так усміхнутися, як завжди − до завтра, тепер повернутися і намагатися рівним кроком дійти до повороту… Ще тяжче не оглянутися, не повернутися. Бути мужньою. Триматися. Кусати губи. Не плакати. Іти швидше, швидше, швидше, бігти не розбираючи дороги. Тільки вперед і хай там що. Мчати за сотні перехресть, за тисячі кордонів. Не залишати слідів – їх засипле опале листя, зрівняє вода, завіє вітер. Летіти в обійми непролазних хащів, у пазурі хижих звірів. І хай гілля хльоскає в обличчя, хай чагарі виколять очі, що посміли глянути на нього приязно, хай видеруть серце, що мліло й тонуло в ніжності. Не пристрасть – ніжність, несказанна, нестерпна, до сліз. Швидше – на край світу – тікати від нього, від себе. Забігти у вічну мерзлоту. Лиш там, у білій безвісті, зупинитися. Рубінові краплі на сніг...
Докладніше

Сітчасті роздуми

Зображення
  Я – «черкаський павучок». Допомагаю плести маскувальні сітки для потреб фронту. Ну, це гучно сказано, бо мої руки-крюки здатні сотворити тільки щось із категорії «очікування – реальність» (і швидше оту-таки «реальність»). Але… практика й упертість багато роблять. Зараз мені значно легше, ніж було на початку. Та мова про інше. Ще взимку в нашому підвальчику яблуку ніде було впасти, іноді доводилося шукати вільний клаптик сітки, щоб уплести десяток-другий стрічок. А тепер майже нікого. Люди або зовсім перестали ходити, або приходять дедалі рідше. Зізнаюсь, я сама робила тривалі перерви. Але зрештою внутрішній голос казав мені: «Ну ж бо, йди!». І я йшла. Я – «черкаський павучок», боєць внутрішнього фронту. Дедалі частіше чутно нарікання волонтерів на пасивність і байдужість українців стосовно допомоги військовим. Населення своєю чергою нарікає на ціни, зарплати й кляне Путіна, та ще лає уряд за тарифи на комуналку. Люди втомились тягти кінці до кінців. Заспокоїлись...
Докладніше