Сітчасті роздуми

 

Я – «черкаський павучок». Допомагаю плести маскувальні сітки для потреб фронту. Ну, це гучно сказано, бо мої руки-крюки здатні сотворити тільки щось із категорії «очікування – реальність» (і швидше оту-таки «реальність»). Але… практика й упертість багато роблять. Зараз мені значно легше, ніж було на початку. Та мова про інше. Ще взимку в нашому підвальчику яблуку ніде було впасти, іноді доводилося шукати вільний клаптик сітки, щоб уплести десяток-другий стрічок. А тепер майже нікого. Люди або зовсім перестали ходити, або приходять дедалі рідше. Зізнаюсь, я сама робила тривалі перерви. Але зрештою внутрішній голос казав мені: «Ну ж бо, йди!». І я йшла. Я – «черкаський павучок», боєць внутрішнього фронту.

Дедалі частіше чутно нарікання волонтерів на пасивність і байдужість українців стосовно допомоги військовим. Населення своєю чергою нарікає на ціни, зарплати й кляне Путіна, та ще лає уряд за тарифи на комуналку. Люди втомились тягти кінці до кінців. Заспокоїлись, бо спочатку думали, що от-от «Гради» свистітимуть над головами, а воно якось і нічо. А ще – зневірились. Бо даєш-даєш ті гроші – і як у драну торбу. Безлад усюди. Ніякого покращення, ніякого поступу. Та ще до всього аферисти, зрадники, запроданці навколо.

Але за всім цим люди забувають про один «нюанс». Чоловіки, які там, на Сході, чекають маскувальних сіток, «кікімор», білизни, ліків тощо. Як бути з ними? Покинути напризволяще? Держава й так це зробила (але то окрема розмова). Розвернутися й піти додому вони не можуть. Не можуть і все. Вони – буфер, живий щит. Вони стоятимуть на смерть доти, поки ця ситуація вигідна обом сторонам (а те, що наші доморощені упиряки здорово нагрівають руки на полум’ї війни, не викликає сумнівів; але то теж окрема розмова). Поки не відбудеться переломний момент, щось таке, що раз і назавжди вирішить долю обох країн. Судячи з розвитку подій, це станеться нескоро.

І що ж тепер? Невже ми просто скажемо, що то нас не стосується? Що ми зробили все, що могли, давали, поки було що давати? Та ні ж бо, людоньки! Війна нас не стосується, поки дорога людина не опинилась в окопі. О! Тоді зразу будемо закликати до розуміння й взаємопідтримки, до виконання громадянського обов’язку. Тоді шукатимемо шляхів передати «туди» все, що треба нашому дорогому солдатові.

Ні, ні і ще раз ні, ми не все зробили, що могли б, не все дали. Адже, щоб плести сітки, наприклад, багато не треба, тільки бажання викроїти пару годин і зав’язати кілька десятків вузликів. Це маленька частка, яку кожен може внести в загальну справу.

Щодо байдужості. Зовсім коротко. Закидати цю огидну рису всьому народові неправильно, бо я знаю десятки небайдужих людей, а ті десятки знають ще мінімум стільки ж, а ті – ще й ще багато добрих і співчутливих людей, а отже, є надія, що  тотальна українська байдужість, про яку так багато говорять, усе ж поступиться милосердю, взаємодопомозі й підтримці.

Що вдієш, є, звісно, ті, хто думає, ніби, війна – то не його справа, що вона десь там, у телевізорі, далека й нереальна; хто витрачає свій час на гулянки, пусті розмови, на зразок «хто в чому й з ким був на тусовці»; хто витрачає гроші на барахло й шмаття замість того, щоб дати зайву копійчину на ліки чи обладнання для фронту; хто завжди готовий взяти валізу й чкурнути геть із цієї «затхлої пацючої нори». Але на противагу їм є і завжди будуть ті, хто без зайвих розмов зробить те, що треба, для своїх захисників і своєї країни.