Черкаська медіашкола: майже як у Рильского: «...троянди й виноград, красиве і корисне»

Пролог

Я – філолог. Багато людей, почувши це, запитує: «У школі робиш, чи шо?». Я би могла, не тільки за дипломом, а й за покликанням, це ж у мене в крові, проте з відомих причин (читайте мої роздуми про труднощі молодих педагогів) не йду в освіту. Працюю редактором-коректором у видавництві. Тут почала писати − зовсім небагато, та й по-аматорськи якось, як на мій критичний погляд. Розумію, що це не той рівень, якого хочеться досягти. І от мене запрошують до медіашколи, обіцяють цікаву програму, та ще й безплатно! Хіба можна пропустити такий шанс? Скоренько зібралась – і гайда по нові враження й знання.

День перший.

«Є проблєма»

Програма першого дня передбачала лекції від президента Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України Романа Корінця. Що таке ця асоціація? Це організація, яка допомагає селянам ефективно й прибутково вести своє господарство насамперед через консультації й навчання, фінансову підтримку, захист законних прав та інтересів сільгоспвиробників.

Роман Корінець – розумний і харизматичний чоловік. У нього великий досвід, багато енергії й оптимізму. Він просто заряджає позитивом. Окрім того, пан Роман вміє викладати матеріал так, що ти не втомлюєшся, не втрачаєш концентрації уваги, швидко вливаєшся в тему, береш участь у діалозі, і все це просто, невимушено, доступно. Лекції тривали довго, близько 5 годин, проте жодної втоми, лише позитивні емоції від спілкування й величезний масив дуже корисної й пізнавальної інформації.

Що запам’яталось. Крім слів «євроінтеграція», «село», «кооператив», доволі часто пан Роман вживав ще одне – «проблєма». Високі проценти на кредити? «То є проблєма». Нульові дотації для сільгосппідпиємців? «Тут маємо проблєму». Необізнаність селян? Корупція? Гниле законодавство? Бюрократія? То все і ще 100500 деталей − «велика проблєма». Це слово за два дні я чула частіше, ніж Європа й інтеграція. Тут підходить інша лексема, більш містка й експресивно забарвлена, але ми люди виховані, обмежимося нейтральною. Що вирізняє Романа Корінця й подібних до нього людей. Він знає, що тих «проблєм» у нашої держави, як у собаки блох, усіх не перехувати, але – увага! – шукає шляхи їх подолання й пропонує реальну допомогу тим, хто готовий рухатися в напрямку розвитку. Респект панові Роману за його роботу.

Привіт, Чубівко!

Після лекцій ми поїхали в мальовниче, овіяне легендами село Чубівку. Кажуть, там особлива енергетика, є «місця сили» й трапляється багато дивних речей. Чубівка – прекрасне місце для відпочинку і єднання з природою. Там тихо й спокійно, є пагорб, з якого відкривається чудова панорама, − ідеальне місце для споглядання й роздумів про життя. На тому ж пагорбі є «дерево бажань», очевидно, популярне серед відпочивальників, бо гілля обвішане кольоровими стрічками, наче дівка на виданні.

Нас гостинно зустріли в агросадибі «Добра хата», поселили в наметах, нагодували й запросили на бесіду із психологами. Спеціалісти запропонували взяти участь у психодрамі на тему війни на Сході України. Якщо коротко, то учасники цієї гри (це в психологів називається грою) повинні уявити себе в ролі держави-учасниці конфлікту й висловлювати нібито її почуття (не думки, а саме почуття, це дуже важливо).

Мдя… Це одне із найдивніших видовищ, яке мені доводилося бачити (дякувати Богові, участь була добровільною). Це якесь групове психологічне садо-мазо, це колупання в живій рані, це так, наче в тебе розрядили автомат, а потім питають: «Все норм? Ти хочеш про це поговорити?». Мене покоробило від того дійства. Досі не розумію, для чого все це затіяли, особливо якщо в програмі було написано, що психологи даватимуть практичні поради журналістам, а нічого такого не було. Був цей експеримент чи гра, словом, казна-що.

Ну, нічого, нам ще обіцяли медитацію. А комарам це обіцяло вечерю. Видерлись ми на гору, а там ніде лягти, щоб не скотитися й не скрутити собі в’язи. Поскакали донизу, вляглися. І тут почалося. «Дихайте спокійно, розслабте тіло», − каже Іра-психолог. «Дз-з-з. Сервірована вечеря, лежить, не смикається, летіть сюди, друзі», − каже комарик. Судячи з кількості цяток на руках, ногах, обличчі, на великий бенкет, злетілось комарине панство з усієї Чубівки. Розслабитись не вийшло. Пішла спати «нерозслаблена».

Як воно, спати в наметі, вперше я дізналася саме в Чубівці. Тверденько, але земля в сто разів краща за будь-який ортопедичний матрац; прохолодно, зате не жарко, а спальник і плед не дають замерзнути на кістку. Але найкраще, що може бути під час ночівлі в наметі, − це звуки природи: ось тут під подушкою шарудить жучок, а на травинці коник сюрчить, а о пів на п’яту ти прокидаєшся від щебету пташок − пернатий хор виспівує свої найкращі партії для тебе. Це щастя.

День другий.

Ідемо в люди

День практичних занять. Завдання – взяти інтерв’ю в місцевих жителів, з’ясувати їхнє ставленні до євроінтергації й презентувати результати на практикумі з Наталею Соколенко. Сформували групи, пішли.

Мені з командою попалася молода сім’я – Андрій та Віолета. Він – одесит, вона – черкащанка. Жили в Одесі, рік тому переїхали в Чубівку. Тримають корову, кролів, птицю. Живуть з господарства, а також з того, що по черзі їздять на роботу в Одесу. Мають Шенгенську візу, подорожували Європою. Віолета має дипломи медсестри, кухаря, менеджера в галузі охорони здоров’я, економіста, знає грецьку, англійську, французьку мови, сама навчилася доїти корову, вести господарство.

Вони з чоловіком мислячі, працелюбні, енергійні люди. Вони проти євроінтеграції. Бесіда з парою була дуже емоційною. То Віолета, то Андрій раз по раз тяглися по цигарку, чоловік не добирав слів, коментуючи ту чи ту ситуацію. Подружжя вважає, що ми самодостатні, маємо все необхідне для достойного життя, але або люди не хочуть докладати зусиль, або держава ставить палки в колеса тим, хто намагається щось робити, до того ж українцям не вистачає єдності, цілеспрямованості. За їхніми словами, в Європі люди працюють небагато й здебільшого на себе, а в нас всі сили витрачають на заробляння копійок, на виживання. Кажуть, що в Європі нема ніяких цінностей, що Україну там вважають країною третього світу й не переймаються її добробутом, що на нас чекає перспектива банкротства, подібно до Греції. Андрій і Віолета не песимісти й не «всьопропаловці». Вони не чекають добра ні від української влади, ні від Євросоюзу. Покладаються на власні сили. Просто живуть, працюють, борються із системою. Кажуть, записалися до юриста. Вони – борці. Хай їм щастить.

Наше інтерв’ю так затяглося, що на зустріч із Ігорем Чекаленком, головою Хацьківської сільради, ми запізнилися. Запізнилися – це м’яко сказано, прийшли в кінці розмови – оце ближче до істини. Що сказати, нічого не втямила, бо лекція закінчилась. Розказував пан Ігор про місцеве самоврядування в контексті євроінтеграції. Якийсь невеселий він був, певно, і тут «є проблєма»…

А потім приїхала Наталя Соколенко – зірка телебачення й радіо, так мені сказали, бо телевізор я не дивлюся (його в мене просто немає), тож не мала задоволення бачити відому журналістку на екрані. Перед поїздкою спитала в «Ґуґла», хто то є та Наталя Соколенко. Він видав мені багацько сайтів, з яких я вибрала блог пані Наталі, погортала його, склала перше враження. Наталя Соколенко й справді зірка, поруч з нею розумієш, як мало знаєш, умієш, як вузько дивишся на речі. Вона ду-у-у-же розумна, і ти боїшся ляпнути якусь дурницю. Вона, Наталя, дуже толерантна, делікатна й нізащо не покаже, що ти верзеш нісенітницю. Вона відкрита й доброзичлива, а ще – принципова, серйозна й високопрофесійна. Наталя Соколенко розповідала про себе, свої проекти, про євроінтеграцію, ділилася досвідом, роздавала наочність. Спілкуватися з нею легко й приємно, і це не може не подобатись.

Микола Федорович

Зустріч із цим чоловіком зворушила мене до глибини душі. Дідові Миколі 80. Так кажуть, я його не питала. Але на вид років 60, не більше. Живе він сам, тримає 5 кіз і цапа. Запросив до себе на молоко. Пообіцяли прийти. Пішли. Я чи не вперше бачила, щоб так раділи чужим людям. Микола Федорович біг до нас, кинувши сапку і город, наче рідні діти до нього приїхали. Одразу повів до своїх кізоньок. Видоїв першу – на, пий. Не молоко – біла пахуча солодка хмарка. Мммм… смакота яка. Як у дитинстві. Мої дід з бабою тримали колись кіз, я пила того молока досхочу. Коли помер дід, ми продали кіз. Уже минуло 15 років, як я не пила козиного молока. «Ви ще холодненького попробуєте», − каже Микола Федорович і спішить до другої кози. Відтак веде до хати й просить чекати надворі. Сам метушиться, носить з погреба огірки-помідори, потім гукає в дім. Сідаємо за стіл, на якому стоїть картопля, яєчня, помідори з огірками, дід наливає по чарці домашнього вина. «Быть добру», − єдиний і улюблений тост діда Миколи. Закушуємо. Схоплюється й приносить склянку холодного молока. Не лізе вже, але, щоб не образити господаря, випиваю. Холодне, аж зуби ломить. Смачне. Дід дивиться, а очі в нього сміються. Тішиться, як дитина, а в мене серце скімлить, як цуценя без мами. У цій хаті живе самотність старості. У тих пустих занедбаних кімнатах, у напівтемряві сутінків. Впадає в очі немитий посуд, і запліснявіла дупка лимона, і етикетка від ковбаси на шафі. Туди б жіночих рук, енергії життя. Я не жалію діда Миколу, видно, він щасливий зі своїми козами і звик, мабуть, так жити. Проте відчула, що йому не вистачає спілкування, що йому хочеться, щоб до нього прийшли погомоніти. Ми зробили фото на пам’ять і попрощалися. Дід Микола просив у гості. Може, поїду колись…

Багаття, зірки − романтика

Коли стемніло, розвели ватру. Пекли картоплю й сало, говорили про всяке-різне, грали в гру «Гарячий стілець» (сідаєш на стілець, чи пень у нашому випадку, тобі вдягають капелюха й ставлять три питання, від яких стає «спекотно», потім передаєш капелюха, кому захочеш, і гра продовжується), правда, справді гарячих питань ніхто нікому не ставив, так що гра видалась млявою.

Я з моєю сусідкою по намету й ще троє хлопців засиділись біля ватри до ночі. Над головою – небо, всіяне зорями: он Великий Віз, он Малий, ось Чумацький Шлях – дивитися б і дивитися, вбирати очима чорно-золоту безкінечність. Під ногами дотлівають поліняки, раз по раз звідтам, спіднизу, вихоплюються язички полум’я, а саме дерево, потріскане й порепане від вогню, змигує червоногарячо, світиться зсередини, притягуючи погляд, гіпнотизуючи. А навколо шелестять дерева й трави, і така німота навколо, що, здається, і говорити − гріх. Уночі розмови інші – дотиками, тінями, думками. Наші голоси приглушені, наче готуємо змову, наче звіряємо якусь таємницю. Що далі, то частіше й надовше замовкаємо. Пора спати. На добраніч, Чубівко.

День третій.

Тут і казочці кінець

Все колись закінчується. Але хороше чомусь закінчується швидше. Настав останній день, і ми збираємось додому. Обмінюємось контактами, фотографуємось. Ось приїхав наш автобус, привіз учителів на відпочинок. Але куди ж це він поїхав без нас? Може, це знак, що нам варто залишитись? Але, на жаль, це лише помилка. Автобус повернувся, і ми поїхали назад у Черкаси. До зустрічі, Чубівко, «Добра хато» і всі-всі, хто зробив ці три дні такими чудовими й незабутніми.

Епілог

От я і вдома. Відчуття – як у пісні Лами – «на два дні я випала з життя». Емоцій – вагон і три вози, інформації для роздумів ще більше. Треба давати всьому тому раду. Це непросто й нешвидко. Але я справлюсь. Перед заповненням анкет зворотного зв’язку ми ділились враженнями від медіашколи. Треба було продовжити речення: «Після навчання в медіашколі я зрозумів, що…». Мені дали «мікрофон», і я сказала перше, що спало на думку: «...я можу більше». Гадаю, це мій внутрішній голос сказав за мене. Я ще не усвідомлюю цього, але хочу вірити й справді могти більше. Надіюсь, у мене все вийде.

Дякую організаторам медіашколи за цю можливість поєднати, красиве, приємне й корисне – навчання й відпочинок у прекрасному селі. Дякую Романові Корінцю, Ігорю Чекаленкові, Наталі Соколенко за приємне спілкування й нові знання. А також – усім тим чудовим людям, з якими зустрілась у Чубівці, за щирість і тепло, усім, хто розділив зі мною ці три дні.

І як же не згадати про своїх дорогих, любимих усією душею колег-друзів – Настю Зорю, Олену Вікторівну і Юру. Без них мені нічого не вдалося б. Вони – мої натхненники, помічники й рятівники. Дякую їм за все.

Ну все, на цьому можна ставити крапку.

Кінець