Бути чи не бути, орел чи решка: коли доводиться робити важкий вибір




 Найважча, найсуперечливіша, найнепримиренніша проблема в житті людини – це проблема вибору. Отак я собі подумала вперше років у 22. Ми з колегами якраз стояли перед кіоском з печивом, і я ніяк не могла визначитися, чого ж мені хочеться. Ех, зітхала я, двадцятип’ятирічна, як було б добре, якби це був найскладніший мій вибір…
Минуло якихось три роки, а я вже встигла побувати в шкурі корнелівських і расінівських персонажів, які, за канонами класицистичної трагедії, стоять перед вічним вибором: почуття чи обов’язок, ну або ж почуття й почуття (патріотизму й любові до рідних), обов’язку й обов’язку (перед країною й перед батьками) ect. Мабуть, тоді, коли мені довелося пережити оцю боротьбу всередині себе й все ж таки зважитися на нелегкий, але правильний (надіюся) крок, я зрозуміла, що стала дорослою. По-справжньому.
Отож щодня сотні разів ти вибираєш: о котрій підводитися з ліжка, з якої ноги вставати, що їсти на сніданок, яку музику слухати на пробіжці… Розробляєш плани, будуєш алгоритми дій, шукаєш оптимальний варіант. Тисячі, мільйони мисленнєвих операцій, майже непомітних, налагоджених до автоматизму. Та от зненацька з’являється проблема, в яку врізаєшся, як у бетонну стіну. Насправді це лабіринт, висоту й заплутаність якого для себе кожен визначає сам. Є вхід і вихід, а між ними – перепони, тупики й пастки. Твоє завдання – вибратися звідси, зазнавши найменших збитків. (Бо зовсім без них – ніяк. Се ля ві.) Дехто опановує себе й швидко знаходить вихід, дехто блукає роками… Дехто взагалі всідається в центрі лабіринту й не рушає з місця – такий собі страйк проти самого себе.
І мені доводилося і блукати, і страйкувати, і вибиратися – на своїх двох, чи рачки, чи повзком на пузі. Головне – бути певним, що вибір правильний і ти вийшов там, де треба. Перевіркою має слугувати відчуття полегкості, свободи. Якщо це є – ти молодець. І хай тобі все болить від маківки до п’ят ззовні й усередині, хай ти ледь дишеш і рухаєшся – це мине, а свобода залишиться. Ти на новому рівні, переміг обставини й, можливо, самого себе.
Робити вибір і відповідати за його наслідки – одна з прикметних рис дорослої людини, і не має значення, скільки тобі років. Мені пощастило подорослішати у 25. З кимось це відбувається в 13 чи 15… Усе, що з тобою трапляється, є результатом вибору. Від нього залежить і майбутнє. Думай головою, прислухайся до серця. Важко – молися. І зважуйся, зважуйся на крок, який, на перший погляд, здаватиметься тобі неможливим, страшним і болючим (може, так воно і є), та якщо він правильний, то жертва виправдана й ти отримаєш набагато більше, ніж втратиш. 

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Коротко й тихо про те, що означає скучати

Усім приємно знати, що за ними скучають. І десь у глибині душі кожен чекає, що йому скажуть про це, особливо ті, за ким скучає сам. Що містить у собі поняття « скучати »? І що, власне, при цьому відбувається? Академічний тлумачний словник української мови говорить, що людина, яка скучає, має «п очувати тугу через відсутність кого-, чого-небудь, сумувати без когось, чогось ». Хочеться додати напружене постійне чекання. Бо є людина за якою скучаєш завжди , навіть коли вона поруч. Скучаєш за поглядом, усмішкою, звуком голосу. І чекаєш їх, а піймавши, намагаєшся не відпускати, затримати цей момент, наповнити ним душу. До наступного разу. І при цьому не обов’язково страждати, адже де очікування, там і надія, а вона, як відомо, дає втіху. Мовчазне, потаємне, таке «скучання» не примха, а ознака глибокої сердечної прихильності до когось. Воно не потребує яскравої демонстрації. Йому віриш. Його просто відчуваєш.
Докладніше

Останній засіб

Зображення
    Сісти в автобус, потім їхати поїздом, потім – квиток на літак. Ні! Бігти, просто зараз бігти щодуху. Тікати, треба тікати. Це єдиний вихід. Як же важко ось так усміхнутися, як завжди − до завтра, тепер повернутися і намагатися рівним кроком дійти до повороту… Ще тяжче не оглянутися, не повернутися. Бути мужньою. Триматися. Кусати губи. Не плакати. Іти швидше, швидше, швидше, бігти не розбираючи дороги. Тільки вперед і хай там що. Мчати за сотні перехресть, за тисячі кордонів. Не залишати слідів – їх засипле опале листя, зрівняє вода, завіє вітер. Летіти в обійми непролазних хащів, у пазурі хижих звірів. І хай гілля хльоскає в обличчя, хай чагарі виколять очі, що посміли глянути на нього приязно, хай видеруть серце, що мліло й тонуло в ніжності. Не пристрасть – ніжність, несказанна, нестерпна, до сліз. Швидше – на край світу – тікати від нього, від себе. Забігти у вічну мерзлоту. Лиш там, у білій безвісті, зупинитися. Рубінові краплі на сніг...
Докладніше

Сітчасті роздуми

Зображення
  Я – «черкаський павучок». Допомагаю плести маскувальні сітки для потреб фронту. Ну, це гучно сказано, бо мої руки-крюки здатні сотворити тільки щось із категорії «очікування – реальність» (і швидше оту-таки «реальність»). Але… практика й упертість багато роблять. Зараз мені значно легше, ніж було на початку. Та мова про інше. Ще взимку в нашому підвальчику яблуку ніде було впасти, іноді доводилося шукати вільний клаптик сітки, щоб уплести десяток-другий стрічок. А тепер майже нікого. Люди або зовсім перестали ходити, або приходять дедалі рідше. Зізнаюсь, я сама робила тривалі перерви. Але зрештою внутрішній голос казав мені: «Ну ж бо, йди!». І я йшла. Я – «черкаський павучок», боєць внутрішнього фронту. Дедалі частіше чутно нарікання волонтерів на пасивність і байдужість українців стосовно допомоги військовим. Населення своєю чергою нарікає на ціни, зарплати й кляне Путіна, та ще лає уряд за тарифи на комуналку. Люди втомились тягти кінці до кінців. Заспокоїлись...
Докладніше