Читацький щоденник 14.01.2017

Ця книжка пробуджувала в мені одночасно і захват, і відразу. Хотілося читати швидше, щоб не закинути подалі. А потім за якихось 60 сторінок до кінця я відклала її на кілька тижнів і ніяк не могла дочитати. Сьогодні таки дочитала. І фільм за романом, перегляд з яким відкладала ще довше, також подивилася сьогодні – за свіжими враженнями. Мабуть, через такі суперечливі почуття, через перенасичення емоціями я й вирішила написати цей пост.

Йтиметься про роман «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже. За цей твір автор отримав Букерівську премію. І, маю визнати, цілком заслужено. Роман не тільки про «трагічне кохання на тлі Другої світової війни», як пишуть в анотаціях і рецензіях, він набагато глибший, за раз не осягнеш усього.

Найперше це книжка, над якою треба думати, слідкувати за тим, що ти читаєш. Багато географічних назв, цитат, легенд, філософських узагальнень. Деталі, деталі... Треба читати з олівцем. Це дещо втомлює. Увага розсіюється, погляд зісковзує вниз сторінкою, не зачіпаючись за слова, мусиш повертатися знову до початку. Але водночас є чимало красивих місць, яскравих штрихів, моментів, які захоплюють уяву. Мені особливо запам’ятався момент, коли медсестра Хана годувала англійського пацієнта сливою: «Вона знімає зубами шкірку зі сливи, відділяє кісточку й кладе м’яку фруктову плоть чоловікові до рота». Зразу виникла асоціація з «Intermezzo» Коцюбинського: «Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу… і почув в роті приємний солодкий смак…» О, ці імпресіоністичні штучки, коли письменник чи художник намагається піймати мить, передати враження. Обожнюю…

У центрі роману не одна історія кохання, ні, тут переплелися історії людей, яких доля звела на старій, поруйнованій віллі в гірському італійському містечку. Спочатку їх було двоє – канадська медсестра Хана та її загадковий англійський пацієнт. Його тіло понищене вогнем. Він нічого не пам’ятає. Або так тільки говорить так. Усе, що він має, − це книжка Геродота, поміж рядків якої написана його історія… Згодом на віллу приходять Девід Караваджо – колишній злодій, а тепер герой війни, залежний від морфію, та Кіп – сікх-сапер. Кожен із них приніс із собою уламки минулого, спогади про тих, кого любив і втратив, і всі ці епізоди гармонійно вплелися в сюжетну канву роману.

У центрі, звичайно ж, англійський пацієнт, чоловік без обличчя і без імені. Він раз у раз поринає в спогади. Коли був членом Королівського географічного товариства, досліджував пустелю, яка була його єдиною пристрастю, поки не з’явилася вона. Кетрін Кліфтон. Молода дружина такого ж молодого і перспективного, безмежного закоханого в неї Джеффрі Кліфтона.

Це було не кохання, як багато хто пише. Це була пристрасть, що спопеляє, несамовита стихія руйнівної сили. Її в принципі неможливо було потамувати, бо вона вимагала все більше і більше. Вона хотіла тільки брати, безроздільно володіти. Ось чому фінал цієї історії трагічний. Інакше і бути не могло. Ось чому таким символічними є падіння літака і вогонь, в якому горить головний герой. І недаремно один із друзів Ласло Алмаші (так звати англійського пацієнта) постійно натякав йому на ймовірну розв’язку його роману з Кетрін Кліфтон, згадуючи «Анну Кареніну». Такі історії ніколи не закінчуються щасливо.

Як на мене, ця книжка не про кохання, а про війну в найширшому розумінні цього слова. Друга світова у творі – тільки тло. Насправді ж війна точиться в мікросвіті кожного його героя, кожен бореться зі своїм ворогом. І стосунки Алмаші і Кетрін також більше схожі на війну. Війну, в якій програли усі.

 

До цитатника: «Караваджо належить до тих людей, котрих ти просто мусиш прийняти так чи інак, − думала Хана, − а себе мусиш постійно щипати, щоби не з′їхати з глузду в їхній компанії. Таких людей треба хапати за волосся й не відпускати, наче потопельника, бо інакше вони потягнуть тебе за собою. Або ти зустрічаєш їх якось на вулиці й вони вже заносять руку для привітання, а потім перестрибують пристінок і зникають на кілька місяців».