Публікації

Читацький щоденник 14.01.2017

Зображення
Ця книжка пробуджувала в мені одночасно і захват, і відразу. Хотілося читати швидше, щоб не закинути подалі. А потім за якихось 60 сторінок до кінця я відклала її на кілька тижнів і ніяк не могла дочитати. Сьогодні таки дочитала. І фільм за романом, перегляд з яким відкладала ще довше, також подивилася сьогодні – за свіжими враженнями. Мабуть, через такі суперечливі почуття, через перенасичення емоціями я й вирішила написати цей пост. Йтиметься про роман «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже. За цей твір автор отримав Букерівську премію. І, маю визнати, цілком заслужено. Роман не тільки про «трагічне кохання на тлі Другої світової війни» , як пишуть в анотаціях і рецензіях, він набагато глибший, за раз не осягнеш усього. Найперше це книжка, над якою треба думати, слідкувати за тим, що ти читаєш. Багато географічних назв, цитат, легенд, філософських узагальнень. Деталі, деталі... Треба читати з олівцем. Це дещо втомлює. Увага розсіюється, погляд зісковзує вниз сторінко...

Ох, ця весна :)

Зображення
Ви теж це чуєте, правда? Весна прийшла! Вона таки прийшла! І все як треба: і зелень і спів пташок, і сонечко, і ще щось, від чого ніби літаєш, ніби можеш підняти весь світ над головою. І хочеться усміхатися, і мугикати собі щось під носа, і сказати людям, що все буде добре. Бо ж весна… І ще хочеться сказати: «Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

Domi cupere

Зображення
Да! всё пустое, всё обман, кроме этого бесконечного неба. Ничего, ничего нет, кроме его. Но и того даже нет, ничего нет, кроме тишины, успокоения. И слава Богу! (Л. Толстой «Война и мир») Усе, що мені потрібно, усе в ньому. Тому часто звертаю до нього погляд. Настільки часто, що здається, ніби ввібрала його очима, злилась із ним душею. І думається, що там – мій дім, що я – звідти. Мама так і каже, що я «не від світу цього». Та й не тільки вона… Чиї, чиї це слова були, самими очима сказані – так, щоб я повірила… Повірила. Давно. Дарма. Значить, так і є, я – з неба, і є там у мене Отець. Я Його шкодливе, неслухняне дитя. У мене біле платтячко, у мене дві золотаві косички, у мене крила за спиною. Я − мала бешкетниця. Розсміяна, пустотлива, завжди пхаю свого кирпатенького носика куди не треба. Й от одного разу знайшла я глибокий колодязь, до якого Отець велів не підходити. Ну але я, звісно, не послухалась, перехилилась та й – шугонула вниз. Доки летіла сторчголо...

Бути чи не бути, орел чи решка: коли доводиться робити важкий вибір

Зображення
 Найважча, найсуперечливіша, найнепримиренніша проблема в житті людини – це проблема вибору. Отак я собі подумала вперше років у 22. Ми з колегами якраз стояли перед кіоском з печивом, і я ніяк не могла визначитися, чого ж мені хочеться. Ех, зітхала я, двадцятип’ятирічна, як було б добре, якби це був найскладніший мій вибір… Минуло якихось три роки, а я вже встигла побувати в шкурі корнелівських і расінівських персонажів, які, за канонами класицистичної трагедії, стоять перед вічним вибором: почуття чи обов’язок, ну або ж почуття й почуття (патріотизму й любові до рідних), обов’язку й обов’язку (перед країною й перед батьками) ect . Мабуть, тоді, коли мені довелося пережити оцю боротьбу всередині себе й все ж таки зважитися на нелегкий, але правильний (надіюся) крок, я зрозуміла, що стала дорослою. По-справжньому. Отож щодня сотні разів ти вибираєш: о котрій підводитися з ліжка, з якої ноги вставати, що їсти на сніданок, яку музику слухати на пробіжці… Розробляєш пла...

Коротко й тихо про те, що означає скучати

Усім приємно знати, що за ними скучають. І десь у глибині душі кожен чекає, що йому скажуть про це, особливо ті, за ким скучає сам. Що містить у собі поняття « скучати »? І що, власне, при цьому відбувається? Академічний тлумачний словник української мови говорить, що людина, яка скучає, має «п очувати тугу через відсутність кого-, чого-небудь, сумувати без когось, чогось ». Хочеться додати напружене постійне чекання. Бо є людина за якою скучаєш завжди , навіть коли вона поруч. Скучаєш за поглядом, усмішкою, звуком голосу. І чекаєш їх, а піймавши, намагаєшся не відпускати, затримати цей момент, наповнити ним душу. До наступного разу. І при цьому не обов’язково страждати, адже де очікування, там і надія, а вона, як відомо, дає втіху. Мовчазне, потаємне, таке «скучання» не примха, а ознака глибокої сердечної прихильності до когось. Воно не потребує яскравої демонстрації. Йому віриш. Його просто відчуваєш.

Черкаська медіашкола: майже як у Рильского: «...троянди й виноград, красиве і корисне»

Пролог Я – філолог. Багато людей, почувши це, запитує: «У школі робиш, чи шо?». Я би могла, не тільки за дипломом, а й за покликанням, це ж у мене в крові, проте з відомих причин (читайте мої роздуми про труднощі молодих педагогів) не йду в освіту. Працюю редактором-коректором у видавництві. Тут почала писати − зовсім небагато, та й по-аматорськи якось, як на мій критичний погляд. Розумію, що це не той рівень, якого хочеться досягти. І от мене запрошують до медіашколи, обіцяють цікаву програму, та ще й безплатно! Хіба можна пропустити такий шанс? Скоренько зібралась – і гайда по нові враження й знання. День перший. «Є проблєма» Програма першого дня передбачала лекції від президента Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України Романа Корінця. Що таке ця асоціація? Це організація, яка допомагає селянам ефективно й прибутково вести своє господарство насамперед через консультації й навчання, фінансову підтримку, захист законних прав та інтересів сільг...