Дивися серцем

Пролог Я – філолог. Багато людей, почувши це, запитує: «У школі робиш, чи шо?». Я би могла, не тільки за дипломом, а й за покликанням, це ж у мене в крові, проте з відомих причин (читайте мої роздуми про труднощі молодих педагогів) не йду в освіту. Працюю редактором-коректором у видавництві. Тут почала писати − зовсім небагато, та й по-аматорськи якось, як на мій критичний погляд. Розумію, що це не той рівень, якого хочеться досягти. І от мене запрошують до медіашколи, обіцяють цікаву програму, та ще й безплатно! Хіба можна пропустити такий шанс? Скоренько зібралась – і гайда по нові враження й знання. День перший. «Є проблєма» Програма першого дня передбачала лекції від президента Національної асоціації сільськогосподарських дорадчих служб України Романа Корінця. Що таке ця асоціація? Це організація, яка допомагає селянам ефективно й прибутково вести своє господарство насамперед через консультації й навчання, фінансову підтримку, захист законних прав та інтересів сільг...

    Наддрузям   Така людина (чи люди) з’являється у твоєму житті тоді, коли ти найбільше потребуєш її участі, але можеш і не усвідомлювати цього, і ти дивуєшся, захоплюєшся, приростаєш до неї серцем. Іноді для цього потрібен час, іноді необхідно пройти складні етапи вибудовування взаємин, а буває, що тебе прошиває кулеметною стрічкою один погляд − і ти – довічний раб тих очей. Одразу варто застерегти, що йдеться не про кохання, навіть не про закоханість. Це однозначно любов , але іншого ґатунку, і, думаю, ніхто не візьметься сказати, яка з цих двох форм любові приносить більше щастя. Ось це справді та любов «з вектором НА, а не ДАЙ», як писав безсмертний Юрко Покальчук. Не пристрасть , не залежність, не бажання повного володіння – альтруїстична, безмежна, світла любов, такий собі синтез давньогрецької Аґапе й Сторге, плюс щось власне, неповторне, непояснюване. Ця людина (чи люди) є твоїм натхненником, порадником, вічним двигуном сонячного колеса всере...

        Твоя душа затаврована болем. Ця чорна мітка впеклася в серце тільки-но мама подумала про аборт. Тільки подумала – а ти вже приречений. Ця рана зяятиме криваво-чорною діркою в грудях завжди і не затягнеться аж до смерті, яка буде щасливим вибавленням, омріяною свободою. Так, ти народишся й житимеш – лікар не дозволить мамі зробити аборт – житимеш з постійним болем і так звикнеш до цього відчуття, що здаватиметься: болю не існує взагалі. То була перша ілюзія у твоєму житті, і ти прикривався нею, ніби щитом, просто жив, як усі, а ще намагався бути хорошим, найкращим для батьків, а потім для всіх інших, і були моменти, коли це майже вдавалося – здавалося.   Розкришився щит, і тавро, поставлене ще в утробі матері, роззявило пащеку, і душа здригнулася від крику власного серця. А ти ридав без сліз, і вони лилися ріками всередину, в′їдаючись солоними слідами. О, скільки було тих гірко-солоних річок і потічків! Вони злилися в єдине мер...

    Забула звук твого голосу, а думала, що любила. Минуло зовсім трохи часу, а я вже не пригадую рис твого обличчя. Лиш крапля в клепсидрі днів без тебе – і вже ім’я твоє не б’ється в пульсі . Ти залишив свою чашку. Зітліла її пам’ять про тепло рідних рук. Вчинила спробу суїциду – зістрибнула зі столу. Хотіла розлетітися на друзки, щоб не знати інших губ. Я піймала її, наповнила свіжою землею й кинула зерня – хай живе. Не думаю про тебе, але ти з’являєшся щопонеділка вночі в моїх химерних візіях, які оживають гостро-свіжими бризками грейпфрута, лайма, зелено-чорними м’якими силуетами прадавнього лісу, що стелить ложе шовковим укривалом моху, і запахом сонця, що стікає з дощовими краплями в долоні вікової папороті. Я впізнаю тремтливо-оксамитові нотки голосу, знайомий до щему образ, кавово-ромовий погляд й розумію: пам’ятаю . Та й хіба можна забути? Адже я тримаю тебе в золотій клітці біля серця. А може, це ти полонив мене? Волочив, зв’язану по ру...

    Сісти в автобус, потім їхати поїздом, потім – квиток на літак. Ні! Бігти, просто зараз бігти щодуху. Тікати, треба тікати. Це єдиний вихід. Як же важко ось так усміхнутися, як завжди − до завтра, тепер повернутися і намагатися рівним кроком дійти до повороту… Ще тяжче не оглянутися, не повернутися. Бути мужньою. Триматися. Кусати губи. Не плакати. Іти швидше, швидше, швидше, бігти не розбираючи дороги. Тільки вперед і хай там що. Мчати за сотні перехресть, за тисячі кордонів. Не залишати слідів – їх засипле опале листя, зрівняє вода, завіє вітер. Летіти в обійми непролазних хащів, у пазурі хижих звірів. І хай гілля хльоскає в обличчя, хай чагарі виколять очі, що посміли глянути на нього приязно, хай видеруть серце, що мліло й тонуло в ніжності. Не пристрасть – ніжність, несказанна, нестерпна, до сліз. Швидше – на край світу – тікати від нього, від себе. Забігти у вічну мерзлоту. Лиш там, у білій безвісті, зупинитися. Рубінові краплі на сніг...

    На землі є багато прекрасних місць: як нерукотворних чудес природи, так і дітищ людського генія. Проте є місця не просто захопливо-красиві, а прямо-таки святі, й Україна в цьому плані особливо обдарована Божою ласкою. Однією з коштовностей неоціненного духовного скарбу України є Зарваниця. Власне Зарваниця – звичайнісіньке село на Тернопільщині, а особливим його робить один з найбільших в Європі Марійських центрів, де зберігаються чудотворні ікони Зарваницької Божої Матері й Розіп’ятого Спасителя і б’є чудодійне джерело. Та навіть і це не головне. Велика благодать Божа й чудеса в житті тих, хто приходив сюди з щирою вірою й надією на допомогу, засвідчують значимість Зарваниці не лише для українців, а й для всіх людей. *** Зупинка на трасі. Дороговказ з написом «Зарваниця». Нарешті… Тиша – перше, що вражає. Ні, не так. Тут повно звуків: шум вітру у верховіттях дерев, дзюрчання річки, щебет пташок, віддалені голоси, сміх… Але порівняно з міською архіка...

  Я – «черкаський павучок». Допомагаю плести маскувальні сітки для потреб фронту. Ну, це гучно сказано, бо мої руки-крюки здатні сотворити тільки щось із категорії «очікування – реальність» (і швидше оту-таки «реальність»). Але… практика й упертість багато роблять. Зараз мені значно легше, ніж було на початку. Та мова про інше. Ще взимку в нашому підвальчику яблуку ніде було впасти, іноді доводилося шукати вільний клаптик сітки, щоб уплести десяток-другий стрічок. А тепер майже нікого. Люди або зовсім перестали ходити, або приходять дедалі рідше. Зізнаюсь, я сама робила тривалі перерви. Але зрештою внутрішній голос казав мені: «Ну ж бо, йди!». І я йшла. Я – «черкаський павучок», боєць внутрішнього фронту. Дедалі частіше чутно нарікання волонтерів на пасивність і байдужість українців стосовно допомоги військовим. Населення своєю чергою нарікає на ціни, зарплати й кляне Путіна, та ще лає уряд за тарифи на комуналку. Люди втомились тягти кінці до кінців. Заспокоїлись...