Декілька слів про несказанне


 

 

Наддрузям

 

Така людина (чи люди) з’являється у твоєму житті тоді, коли ти найбільше потребуєш її участі, але можеш і не усвідомлювати цього, і ти дивуєшся, захоплюєшся, приростаєш до неї серцем. Іноді для цього потрібен час, іноді необхідно пройти складні етапи вибудовування взаємин, а буває, що тебе прошиває кулеметною стрічкою один погляд − і ти – довічний раб тих очей. Одразу варто застерегти, що йдеться не про кохання, навіть не про закоханість. Це однозначно любов, але іншого ґатунку, і, думаю, ніхто не візьметься сказати, яка з цих двох форм любові приносить більше щастя.

Ось це справді та любов «з вектором НА, а не ДАЙ», як писав безсмертний Юрко Покальчук. Не пристрасть, не залежність, не бажання повного володіння – альтруїстична, безмежна, світла любов, такий собі синтез давньогрецької Аґапе й Сторге, плюс щось власне, неповторне, непояснюване.

Ця людина (чи люди) є твоїм натхненником, порадником, вічним двигуном сонячного колеса всередині тебе. З нею можна завжди бути собою справжнім, не намагатися видаватися кращим, ніж є насправді, не боятися бути смішним чи сказати щось не те. Це твій друг (друзі), навіть більше – наддруг. Бо твоя душа навіть від згадки про нього (друга), подібно до повітряної кулі, яку відриває від землі гаряче повітря, з кожним імпульсом тепла, з кожним ударом серця розширюється і злітає все вище, і вище, і вище…

Отже, ти любиш цю людину, але не говориш про це. Інші ж залюбки кажуть твоєму наддругові, про ТВОЄ ставлення до нього, а ти ні пари з уст. І хоча звідусіль закликають говорити про свою любов близьким, ти вперто мовчиш.

Мовчиш, бо переконаний, що ці три слова віднедавна стали справді лише трьома словами, 10 буквами, 11 звуками, а твоя душа, твоє серце містять те, що аж ніяк не може вмістити ця мізерна форма. Тобі самому важко тримати цю надзвичайну легкість в собі. Все можна побачити в очах, у посмішці, можна відчути, але не зрозуміти. До того ж говорити про любов завжди складно, а у твоєму випадку і поготів.

І лише Бог щодня чує твій гарячий шепіт: «Дякую, дякую, дякую… Я так люблю, так люблю свою (-го, -їх)…», і ти молиш Всевишнього про щастя того, хто є твоїм щастям.
І не має значення, чи люблять тебе у відповідь так само, як і ти. Ти знаєш, що теж друг для цієї людини, може, навіть більше, і душа твоя обіймає весь світ від усвідомлення цього, і ти набираєш повні пригорщі золотих зернят радості і сієш їх в серцях інших.

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Коротко й тихо про те, що означає скучати

Усім приємно знати, що за ними скучають. І десь у глибині душі кожен чекає, що йому скажуть про це, особливо ті, за ким скучає сам. Що містить у собі поняття « скучати »? І що, власне, при цьому відбувається? Академічний тлумачний словник української мови говорить, що людина, яка скучає, має «п очувати тугу через відсутність кого-, чого-небудь, сумувати без когось, чогось ». Хочеться додати напружене постійне чекання. Бо є людина за якою скучаєш завжди , навіть коли вона поруч. Скучаєш за поглядом, усмішкою, звуком голосу. І чекаєш їх, а піймавши, намагаєшся не відпускати, затримати цей момент, наповнити ним душу. До наступного разу. І при цьому не обов’язково страждати, адже де очікування, там і надія, а вона, як відомо, дає втіху. Мовчазне, потаємне, таке «скучання» не примха, а ознака глибокої сердечної прихильності до когось. Воно не потребує яскравої демонстрації. Йому віриш. Його просто відчуваєш.
Докладніше

Останній засіб

Зображення
    Сісти в автобус, потім їхати поїздом, потім – квиток на літак. Ні! Бігти, просто зараз бігти щодуху. Тікати, треба тікати. Це єдиний вихід. Як же важко ось так усміхнутися, як завжди − до завтра, тепер повернутися і намагатися рівним кроком дійти до повороту… Ще тяжче не оглянутися, не повернутися. Бути мужньою. Триматися. Кусати губи. Не плакати. Іти швидше, швидше, швидше, бігти не розбираючи дороги. Тільки вперед і хай там що. Мчати за сотні перехресть, за тисячі кордонів. Не залишати слідів – їх засипле опале листя, зрівняє вода, завіє вітер. Летіти в обійми непролазних хащів, у пазурі хижих звірів. І хай гілля хльоскає в обличчя, хай чагарі виколять очі, що посміли глянути на нього приязно, хай видеруть серце, що мліло й тонуло в ніжності. Не пристрасть – ніжність, несказанна, нестерпна, до сліз. Швидше – на край світу – тікати від нього, від себе. Забігти у вічну мерзлоту. Лиш там, у білій безвісті, зупинитися. Рубінові краплі на сніг...
Докладніше

Сітчасті роздуми

Зображення
  Я – «черкаський павучок». Допомагаю плести маскувальні сітки для потреб фронту. Ну, це гучно сказано, бо мої руки-крюки здатні сотворити тільки щось із категорії «очікування – реальність» (і швидше оту-таки «реальність»). Але… практика й упертість багато роблять. Зараз мені значно легше, ніж було на початку. Та мова про інше. Ще взимку в нашому підвальчику яблуку ніде було впасти, іноді доводилося шукати вільний клаптик сітки, щоб уплести десяток-другий стрічок. А тепер майже нікого. Люди або зовсім перестали ходити, або приходять дедалі рідше. Зізнаюсь, я сама робила тривалі перерви. Але зрештою внутрішній голос казав мені: «Ну ж бо, йди!». І я йшла. Я – «черкаський павучок», боєць внутрішнього фронту. Дедалі частіше чутно нарікання волонтерів на пасивність і байдужість українців стосовно допомоги військовим. Населення своєю чергою нарікає на ціни, зарплати й кляне Путіна, та ще лає уряд за тарифи на комуналку. Люди втомились тягти кінці до кінців. Заспокоїлись...
Докладніше