Бути чи не бути... педагогом, або чому молоді вчителі цураються школи

«Працювати в школу підеш тільки через мій труп!» – казала мені мама, коли я зібралася на філфак. Я з учительської династії, знаю, що робиться поза учнівськими й батьківськими очима, знаю більше, ніж би мені хотілося. Я не злякалася ні того, що мені відомо про зворотну сторону учительської професії, ні маминих засторог і вступила на філфак. Зрештою, вмовляла я себе й маму, з такою спеціальністю не обов’язково іти в школу, у мене безліч перспектив.

Й от нарешті в мене в руках червоний диплом. Я не працюю в школі (мамі, на щастя, не довелося лягати трупом, і я надіюся, що Господь дасть їй ще багато років життя), проте завжди бачила себе в освіті. Мене часто питають, чому я не працюю за спеціальністю, адже в мене це так добре виходить. Я знаю, що в мене не просто добре виходить, що це оте «моє», ота Сковородинівська «сродна праця», але в школу не йду.

Я порівняла власний педагогічний досвід (хай зовсім малий) із досвідом своїх рідних і знайомих і тепер готова поділитися міркуваннями, чому молоді вчителі цураються роботи в школі й чому намагаються втекти звідти, «відбувши термін» − три роки по закінченню вишу.

Почну я… ні, не із зарплати, але, погоджуюсь, про неї не можна не згадати. Почну із того, що потрапити на роботу в школу нелегко. Принаймні у великому місті чи районному центрі, у селах, мабуть, ситуація простіша, але хіба в тих, що віддалені від «цивілізації».

«Пробувати ґрунт» я почала ще під час педагогічної практики. Обережно розпитувала про вакансії й перспективи, сумлінно робила все так, як учили в університеті, проводила різні заходи, застосовувала творчий підхід, словом, старалась, щоб мене помітили, оцінили. Бо вірила, що гарне враження, мої професійні якості допоможуть працевлаштуватися. Мені сказали, що ні вакансій, ні перспектив нема й не буде, а для «устрашенія» показали, яку зарплату отримують учителі, мовляв, дивись, дитино, і біжи, біжи геть звідси. Моїм колежанкам також або делікатно пояснювали ситуацію: «Ви хороші, розумниці, але ж розумієте…», або прямо казали: «На роботу не розраховуйте!». Можливо, у фізиків, істориків чи біологів ситуація краща, а от у філологів біда.

Практика закінчилася, почався розподіл. Вакансій не було. Нічогісінько. Ні в Криму, ні в Закарпатті, ні на Поліссі, ні в степу, ні в горах. Пусто. Нуль. Бери резюме й оббивай пороги, проси хоча б півставки, ну хоча б щось. Я на той час уже мала роботу, тому обхід шкіл робити не довелося. А от моя колежанка поїхала за цільовим направленням, але обіцяного місця їй не дали. Ні в її школі, ні деінде в районі. Ще одна влаштувалася на декретне місце, мала трохи більше як півставки. Знайома рік шукала роботу, аж поки не надибала місця в школі в далекому й забитому селі Кіровоградської області, звідки вона втекла через три місяці.

Сумно? А це ще тільки початок.

Учитель – мішень. Для керівництва, для учнів, батьків, суспільства загалом. Баєчок про престижність цієї професії я наслухалась в університеті, нам говорили, що ми «молода інтелігенція», «нова еліта України». Реальне життя струснуло ту локшину з наших вух.

Професія вчителя – антипрестижна. У суспільстві склався стереотип про вчителів-злиднів і вчителів-здирників, дурнів і лохів. Учитель – це і нянька, і конвоїр, а в усяких критичних ситуаціях – цап-відбувайло. Це прислуга, ставлення до якого зверхнє й бридливе. Це нижча каста.

Моїй матері один таточко заявив, що «він їй платить зарплату», і тому «вона зобов’язана…». (Тут би реготати, але більше хочеться плакати: кидають в очі оті копійки, що вони називають зарплатою.) А про обов’язки дитини ніхто й не згадав. У них, безцінних чад, тільки права.

Моїй учительці біології пощастило ще менше: її прямо на очах у колег і учнів почала тусати одна оскаженіла мамочка, через те, що її дитину не спитали на уроці. Стаж обох педагогів немалий. І їх просто прийшли й побили: одну словами, іншу – кулаками.

Тепер зрозуміло, для чого на філфаці читають БЖД, треба ще курси самооборони запровадити. А до дрес-коду додати каску й бронежилет.

Не важливо, скільки ти пропрацював, який з тебе спеціаліст, які маєш заслуги, чи любиш свою роботу. Учитель – груша для биття. Бидло. Його можна буцати, топтати. Можна поливати брудом. Можна принижувати. Він усе стерпить, бо «не має права» оборонятися.

Тепер про зарплату. Вона мізерна, і це не новина. Про учительські заробітки цілком справедливо можна сказати: «Питають, як з розумного, а платять, як дурневі». Півтори тисячі, це за умови, що в тебе буде нормальне навантаження, клас, які ти вигризеш-вигавкаєш у своїх колег.

О, боротьба за години й класи – це явище, про яке можна писати окреме дослідження. Тут не йдеться про розуміння чи жаль. Це війна, крихітко, і, якщо не маєш потужної й вивіреної тактики, відійди в бік і задовольняйся тим, що тобі залишать. Отримуй свої півтори тисячі й ні в чому собі не відмовляй. Навіщо тобі житло, їжа, одяг, відпочинок? Служи покликанню! І не смій нарікати. Ти знав, на що йшов.

Так, я це знала завдяки матері, тому не пішла працювати в школу. А мої знайомі пішли. І перед ними виникла ще одна проблема.

Несприйняття молодого спеціаліста. Ти прийшов. Готовий сіяти розумне, добре вічне. Сповнений ентузіазму, творчої енергії, бажання працювати. Але це нікому не потрібно. Сиди й не рипайся, будь як усі. Простішим. Не думай. Не твори.

Шкода, але досвід моїх близьких і рідних саме такий. Директор, завуч, методисти постійно повчають, критикують, тицяють носом, щоб ти робив «як правильно», «як треба». Бо що ти вмієш… Конспекти, плани, звіти, відомості, купа непотрібної паперової роботи, за якою губиться власне учитель, залишається робот, який просто читає предмет. Надійний механізм підкорення усталеній системі, ламання творчої особистості.

У цьому контексті особливий привіт хочеться передати нашим урядовцям, нашому дорогому міністерству, яке дуже любить усякі реформи й рекомендації. Щоразу думається, що дивуватися вже нема чому, але ні, все-таки нудьгувати освітянам не доводиться. І знову й знову хочеться крикнути: «Люди добрі, ви хоч день у школі працювали? Живих дітей в очі бачили? Обідрані школи? Обідраних учителів?». Схоже, що ми всі учасники якогось маніакального експерименту (і це стосується не тільки освіти).

Ми прилаштовуємось і терпимо або плюємо на все, запихаємо покликання туди, звідки його голос не буде чути сумлінню, і покидаємо школу й дітей на тих, кому вони не потрібні.

Мені гірко бачити, як знецінено роль учителя в суспільстві, в якому жахливому стані перебуває наша освіта. І час вимагає від нас, небайдужих молодих учителів й учительок за дипломом і покликанням, узяти в руки щось важке й гостре й заходитися «лупати сю скалу», цю зашкарублу, закостенілу систему. Боротися, голосно говорити про потреби школи, молодшої, середньої й вищої, і вимагати якісних змін заради наших дітей.